Я запізнилась...
Вам не дозвонилась.
Назад ще тиждень той
писала Вам листи.
І дивно так:
Й нічого не наснилось,
А Ви вже не могли
мені відповісти…

А я чекаю знов
Ті Ваші СМС,
Що так мене надовго
Підтримувать могли.
Душа каже: "Агов,
Щось там зовсім не те:
На всі дзвінки й листи
Відповідав завжди!"

І далі тихо знов.
І відповідь німа.
І тиша так підступно
Грюкає з усюд.
І холодніє кров,
Бо Вас з нами нема...
"Уже тепер нема!" -
повторить тиша знову...

А в памʼяті живі
ті спалахи подій
Моменти звідусіль -
Багато їх було...
І зранена душа
Мовчить на всю ту сіль,
Болить і зберігає
усе своє тепло...

Я так хотіла Вас,
Як завжди, привітати
І випити разом
На многії літа...
Тепер лише душею
Вас зможу обійняти!
Шкода, що лиш в душі
Є згадки без прикрас...

Вони і будуть там
До спочину душі,
Зігріють назавжди
Всіх рідних і близьких...
А ви спочиньте вже
В легеньких хмаринках,
І з Янголами в небі
Співайте нам пісні!

Я так би хотіла назад повернути
Події й людей, що пішли в небуття,
Моменти, що вже неможливо забути
І час, що збігає, та і життя...

І так аж до щему прошу зупинитись
Й відчути момент цей навіки віків,
І дати йому трохи довше побути,
й побути померлим хоч трішки живим.

Торкнусь до тіла і так обійняти
До хрусту кісток і до радості сліз!
Якби ж було можна навчитись чи знати,
Як це відродити й зробити це скрізь!

До болю кричить в серці спогадів смуток
Й моменти всі ті нам не зупинити...
Я хочу життя зберегти як здобуток
Продовжу в моментах тепер своїх жити...

І хай повернути минуле не взмозі
І біль того смутку у грудях пече,
Я серцем й душею живу не в тривозі,
А в справжній любові до днів і ночей.

Я спробую час на мить зупинити
І запамʼятати цю хвильку на вік.
Навчилась і втрачене я полюбити
Аби ж лиш той навик із часом не зник.

Назад вже не пробую повернути
Події й людей, що пішли в небуття,
Моменти, що вже неможливо забути
І час, що збігає, та і життя...

Наша Лєна сьогодні пішла…
На хмаринках до райського саду…
Там душа її спокій знайшла…
Або болю земного відраду…

По життю з позитивом завжди
І з бідою усміхнена також…
Крик душі: будь тут з нами , не йди!
Та життя ти лишила позаду…

Ти просила нас біль не тримать
І про скруту та сльози забути,
І щасливою запамʼятать
В красі, радості. Так тому й бути!

Я до тебе прийшла, щоб поглянути в вічі
Та й ключі віднайти на питання свої...
Я промовчу уголос, не питаючи двічі
Вже питання мої стали прозою днів…

Я в пакет все згребла 
До останку речей
Те, що спогади наші
В собі зберігало.
Все твоє та від тебе,
і від наших ночей...
І уламки мене,
бо мене вже не стало…

Наче камінь з душі,
Той пакет я тримаю
І вдихнути боюсь
Я повітря ковток...
Я давно на питання
Всі відповіді знаю
Та тягар все мене
За минуле тримає
От стою й не наважуюсь
Зробити той крок...

Я той гуркіт у грудях
Заглушити не взмозі
Серце грюка в агоніі
моїх почуттів
Так і тисну дзвінок
На твоєму порозі
Заніміла долоня
І ти не відкрив…

Я лишила пакет...
В ньому спогади наші...
Наче все, що було в нас,
Лишила у нім
Тихо східцями рушу
Й віддаляюсь у часі,
Біль німіє, відходить
Й не біжить навздогін...

Я до тебе прийшла
Лиш поглянути в вічі,
Не питати тебе
Й не казати про біль.
Сам з пакетом вирішуй:
Як, чому та навіщо,
Так, як вже і раніш,
Із чужих божевіль...

Подарунки на свята і просто
Без причини на те дарувала…
Спостерігаючи трішки осторонь,
Тайну щастя я так пізнавала…

У тих подарунків є місія
Нагадувати почуття,
Осмислено чи не осмислено
До себе знайти вороття…

Дарунки я всім дарувала,
Щасливих усмішок букет
На згадку собі я збирала
І щастя розкрила секрет…

Ми вміли з дитинства радіти
Дарункам комусь і своїм.
Куди ж заподілись ті діти,
Що радість несли завжди всім?

Війна …. І знову з чистого листа…
Я поспішаю вкотре вже почати…
Сказали так… Та якось це не так.
І я - давно не та, так само, щоб долати…

Позаду десь реве дорога втрат
І біль яку душа лиш часом затамує
І, як мільйон разів поранений солдат,
Іду на бій… Та чи той бій існує?

Я затамую подих і на мить
Назад таки я ще раз оглянусь,
А там ріка життя ще стрімко мчить,
Наздоганя мене - в неї пірнуть…

Її вода шалена і стрімка
Омиє сумніви і страх переживань.
І, може, й чиста. Та не з чистого листа
Почнеться все, а з напожитих знань…

До болю та стону сумую,
Втрачаю надію й себе,
А потім до болі шкодую
Що час витрачала на це…

Що не повернути ті миті,
Що в тузі і болю пройшли…
Було можна просто любити,
Раніше цю правду знайти…

А потім знову з чистого листа
Чи долю, чи що інше малювати…
Чи з чистого? Чи після шляху у не вороття
не варто дозвіл вже на те питати!

Той довгий шлях загублення себе
Чогось навчив? Себе не загубити
У тисячах однакових цебе
Себе, «своїх» і шлях свій полюбити.

Творить, любить свої творіння так,
Що кожне те дитя свого вартує.
І кожен твір промовить: «Ну, ще б пак!»:
Він назавжди вже в  всесвіті існує!

Позаду хай залишаться всі ті,
Хто відшукав підґрунтя тої зради,
Хто спробував зламати… Сила ж в тім,
що був вже шлях для чого і заради…

Так кожен твір до тебе промовля
Твоє, лише твоє і лиш для тебе
Магічними листами генія
Назавжди до людей та і до себе…

На тім холсті я мрію намалюю
І всі можливі фарби нанесу.
Все, що хотіла, я сюди скерую.
Лиш обране душею залишу…

Там пензлі зафарбують смерть та тугу
І колір запече назавжди біль.
Яскравим сонцем заіскрить повсюди
Й відчується в картині справжній мир.

Шукаємо його в собі і всюди.
Дивуємось усім отим дивам.
Гармонію у всім так хочуть люди
Знайти. Це ж так потрібно нам…

І фарби на холсті лиш нагадають,
Що мир, гармонія й свобода у душі -
Заради них живуть та умирають
Й стають ріднішими або ж зовсім чужі…

Я пензлі знов в руках своїх тримаю
Й мотив шукаю світ розфарбувать.
І хочу й можу, але як - не знаю...
То може варто його так лишать?

І запишу тут те,про що я мрію,

Секрети ті, що в серці бережу,

Надії, що плекаю та душею лину,

Для тих, кого люблю, слова лишу...

Коли в душі панує спокій,
любовʼю зтеплює серця,
До нього завжди линуть люди
І мають віру «без кінця»…

І навіть ті, кого не знаєш,
З тобою на одній меті
В цім спокої крокують далі
Пліч о пліч вірно по життю…

І там, де зовсім не чекаєш,
Приходять ті, хто має бути,
Приносять вісті, що не знаєш,
Знеболять, варто що забути…

Завжди ж хай буде у житті
Гнучкий стрімкий коловоріт
Людей, подій та почуттів,
Що оберуть надалі світ!

Чи бачимо ми, як сонце всміхається
І небо по іншому з ним мерехтить,
До людських долонь промінням торкається
Й мовляє, що можна по-іншому жить?

Що можна взаємністю відповідати
На кожний учинок та дію людей,
Люстерком для кожного в світі цім стати
Й відбитком від нього подій та ідей…

І, може, лиш сонце світить однаково
Для всіх та для кожного в світі своїм..
Та навіть йому, світилові знаковім
Всміхнеться не кожен ликом своїм…

Нас сонце ще змалку навчає взаємності
І лагідним бути до себе та всих.
Й лишати в собі лише ласки та чемності,
Й невиключно біль повертати до них.

Розгублено сонце до кожного торкає
Розбитих люстерок в проміннях своїх
і сонця зайчата з уламків випорхують,
щоб сонцю у відповідь нас не спалить.

А хтось і люстерка свої десь ховає
Від сонця і себе, й людей інших теж,
Збирає проміння в собі і згорає
до попелу. Й сонце там світить? Авжеж!

Погляньмо, як сонце всім нам усміхається
І небо по іншому з ним мерехтить,
До всього промінням щиро торкається
Й показує: можна по-іншому жить!

А, знаешь, грустить вовсе не стоит!
Печаль в ночи расстает пусть!
Хоть меня рядом нету с тобою,
Прогони в никуда эту грусть!

В дальний край - далеко-далеко,
Откуда не возвращаются!
Знаешь, ждать - совсем не легко...
Но, кто любит, тот дожидается!

Хоть меня рядом нету с тобою,
Мое сердце рядом с твоим...
Только знай: я жду! Я скучаю!
Живу тем, чтобы ты был любим!

На губах поцелуй ощущаю
Самых страстных и нежных губ...
С ним я сплю...И с ним просыпаюсь...
Лишь приди, - будет все наяву!

Лишь приди, - будет все, как во сне -
Нежный взгляд, поцелуи, обьятья...
Вместе мы - только я... Только ты...
Разве можно мечте не сбываться?

Я так устала от этой повседневной суеты,
от дыма городов, от мерзкой пустоты,
от черных дней на голубых снегах...
Мне тяжело стоять на "не своих" ногах!

Я утром, просыпаясь, думаю одно:
Как день прожить сегодня? Другое - всеравно...
Я отсижу все пары и вновь приду домой -
В казенную общагу. Да, дом, но только он - не мой!

Все это не мое: наигранная крутость,
Безнравственная чушь и голубая скутость!
Но даже на мгновенье не стоит забываться!
Глаза уже не плачут... А сны - уже не снятся...

Для счастья всегда надо совсем чуть-чуть... Так давайте это "чуть-чуть" дарить близким людям! Ведь дарить счастье кому-то - тоже счастье!

6 лет назад мир потерял самого светлого и искреннего земного ангела...Анечка, спасибо тебе за то, что ты была в нашей жизни! В наших сердцах ты будешь жить вечно! Мы тебя любим, помним и скорбим...

Говорили: "Время все залечит..."
Только болью отзовется крик в душе...
Я за упокой поставлю свечку...
А могли б детей крестить уже...

Я приду к тебе поговорить
Так, как раньше - много лет назад.
Нам тебя уже не воротить...
А с тобой легко было мечтать...

Гладиолусы по всей округе
Соберу в огромнейший букет -
Подарю своей родной подруге...
Где-то с неба улыбнись в ответ!

Помню твои давнишние грезы...
Только сбыться им не суждено...
Ты прости, родная эти слезы!
Я чуть-чуть... Оно как-то само...               

25.07.2011

Одной юной девушке долго не могли поставить диагноз и найти правильное лечение, и , когда она уже не могла подняться, совсем неожиданно появилась настоящая Фея...  Она приоткрыла штору и показала девушке другой мир, в котором царствует добро и понимание, любовь и поддержка, где нет места для болезней, боли, предательства, изменам... "Это сказка! Здесь сбываются мечты! Все, что ты пожелаешь, придет в твою жизнь! Дари тепло своего сердца людям! Верь в волшебство и все получится! Только ПОВЕРЬ!!!" Когда девушка очнулась, рядом никого не было, но она поверила...... и поднялась!!!  Девушка открыла двери своей души для сказки. Прошло много лет... Девушка стала учить людей верить в волшебство и мечтать. Ведь она сама научилась жить в сказке нашей реальной жизни! А мечты всегда сбываются! Главное - очень сильно этого захотеть!!!)))

– Якою ти була в дитинстві? Покажи свої фото – я хочу пізнати тебе справжньою!!! Покажи!

Я дещо ніяковіла і відчувала сором'язливий жар на щічках як раніше в дитинстві... Але заперечити чоловіку моєї мрії я не змогла...

Поляша принесла альбоми і вже вчотирьох ми розглядали смішнючі фото і насолоджувались спогадами. Та маленька білява дівчинка з фото посміхалась і з якимось особливим натхненням дивилась в майбутнє…

Блакитне платтячко з рюшами на грудях та шаленою сонце-спідничкою не лишало думкам спокою і на заборону мами притримати його на свято так і надихало його одягнути – адже можна в ньому співати і кружляти у танку! А ще на дорозі у піску можна зробити туман – такий же чарівний, як у Алли Пугачової на сцені....

Ой-ой-ой... І я вже кружляла у тому шаленому танці з пісочним туманом...

А потім вечір...

Аромат свіжого бабусиного хлібу заполонив усю вулицю і навіть чужі люди шукали привід завітати до нас у гості....
Вже час намитися, повечеряти і до ліжечка... І тут я пригадала накази мами... Всі вже, мабуть, зібралися за вечерею і побачать мене в святковому вбранні… Ой, що буде...

Родинна вечеря і вже всі за столом, а я, як завжди, заклопотана – сьогодні у чарівному таночку...

Бабуся налаштувала смаколиків до столу.

Я зайшла до хати схвильована і було боязно навіть глянути на маму – вона завжди дуже серйозна...
Глянула на свій "зачарований" образ і зрозуміла, чому всі стихли: руки були

Когда мы будем пожилыми,
Однажды ночью не уснем
Не потому, что грустно жили
И все лишили на потом

Когда мы будем пожилыми
Той ночью точно не уснем
В душе как прежде молодыми
Мы прежней стариной встряхнем

Когда мы будем пожилыми
Жить каждой ночью, каждым днем…
В душе мы теми ж молодыми
Возможно, в мир иной уйдем…

Когда мы будем пожилыми
Всех юных ангелов учить
Жаль станет-нас не научили
Что сто’ит молодыми жить

Если б я была принцессой,
Долго б танцевала!
Только это уже в прошлом -
Королевой стала…
Но сейчас по жизни круто
Все сама решаю
Ведь корона позволяет
То, чего желаю
Все, что раньше я хотела
моей явью стало
Ведь теперь я - королева
Это ведь не мало!

Мой милый друг!
Сто лет... Сто зим...
И километры расстояний...
Пусть все изменится вокруг...
Среди событий, испытаний...
Но оглянувшись в детства дни
Уже совсем не малышами,
Мы можем смело всех сразить
Своими памяти стихами
Возможно, юбилей -не тот...
И праздник уж совсем не в сладость...
Желаю, пусть наоборот
Он принесёт все  только в радость!
Пусть будет радость и печаль,
но та печаль, что только в радость)
Событиями жизнь полна
Пусть будет и сейчас и в старость...
Пусть впечатлений позитив
Затмись все горести, невзгоды!
Уютный очага костёр
В семье согреет непогоды!
Любви, тепла пусть, доброты
Сполна имеет дом-обитель)
И все, чего желаешь ты,
 заполнит твой путеводитель!
Здоровья! Мира! Красоты!
Любви!
Внимания! И счастья!
Все то, что пожелаешь ты,
Пусть начинается сбываться!

Я думала, про шо мала сказати…
Весна прийшла до кожного і всіх
Забрали в неї право обирати…
Обігріває все… Тамує біль…

А, може, просто вірить, що собою
Розтопить кригу від людських сердець
Безмежною всесильною любов;ю
Й почнеться мир з малесеньких джерельць

Й так хочеться цим сонячним теплом
Накрити тугу, біль, жахіття - всю війну!
Воскреснуть ПЕРЕМОГУ одним днем
З завалів та руїн крізь цю весну

Там, де раніш гула страшна війна,
Грозою, вітром, проливним дощем
Із квітами відчується весна
В ЩАСЛИВИЙ ПЕРЕМОГИ світлий день!

Я сьогодні квіти дарувала…
Не на часі… Трапилося так.
Свято вже було, а я незнала
Але в тому був таємний знак.

Так було і, може, так хотілось
Позитивом мить зачарувати
Той випадок – ні, і не наснилось
Просто від душі подарувати

Ви подихом до вуст її торкнулись
Тоді, як дихати ви майже не могли...
Почули голос і так радо посміхнулись!
Ви так з душею щастя берегли...

Тремтячий шепіт: «Бережи себе!
А хто ж тебе іще так пожаліє?
І просите: «ти відпочинь! І все
облиш, тебе робота не зігріє!»

І так тоді між небом та землею
Ви подихом своїм торкались вуст ії..
Той, хто любив, відчує... зрозуміє...
До смерті зберегти любов зуміли...

Що та любов, що  наче «стогін» свище,
Щодня зліта в промовах без душі???
Пуста каструля, що не має днища...
Пусті слова, без сенсу, почуттів...

Я бачила любов... І я щаслива,
Що то було кохання «на життя»...
Воно будо єдине, терпеливе...
І в пам`яті не буде забуття!!!

Ви подихом до вуст її торкнулись
Тоді, як дихати ви майже не могли...
Почули голос і так радо посміхнулись!
Ви так з душею щастя берегли...

Итак, мой доблестный рыцарь!

Подготовлено тебе страшное испытание!
Не за просто так, а вместо наказания!

Там в гостинице одной лежит да томится
Принцесушка твоя - красная девица...

Сквозь леса автотрасс путь проехать, пройти,

чтоб до сердца девицы лекарств привезти!

Горячительный напиток  - сладенький какао
Отогреет ее быстро,  сил даст ей немало)))

Супчик лёгенький, простой лучше без перчинки
Глазики ее зажжет лучше вечеринки)

Да, и главный атрибут - тёплые колготы
Чтоб создать комфорт, уют для девичьей попы!!!

Выполни для той Принцессы  исполнимый сложно:
Водно-мыльненький обряд очень осторожно!!!

Вот потом получишь ты главную награду:
Ночь в объятиях вдвоём со своей отрадой)

«Фортуна всміхнулась їй! -  чую я те
частенько у себе позаду…
Знов змовчу і далі піду у «не те»:
Де складно, де страшно, де зради…

Вогонь і крізь воду уже я пройшла
важкого тернистого шляху
Із пліч облітає як попіл той жах
І краплі невдячності й краху…

Багато здолати мені довелось
Із жінки я стала Титаном
А хтось просто скаже: «Їй добре жилось!
Цілована Богом, Богами!»

Обраниця долі  на долю таку
І вдачу могутню та сильну.
Щаслива, хоч іноді і на гірку, собі присягну я на вірність!

Плітки про наївність і заздрість у всім
Завжди я лишаю позаду!
Зі мною лишу одиниці завжди
Лиш тих, хто не здатний на зраду!

Я в тому й слабка аж занадто завжди
І в тім неймовірна та сила
Баловниця Долі - погоджусь,  в житті
І обрана Богом, бо  щира!

І скільки би там не звучало пліток
Вони затихають позаду
І правда лише досягає зірок,
збирає фортуни нараду!

Живу, мрію, кохаю, радію,
люблю, навчаюсь, працюю,
за рідними завжди сумую…

У серці надії плекаю
Та на Перемогу чекаю

А ще по дитячому вірю
У світло, добро та любов
Вони у всьому білім світі
Запалять свою зорю знов!!!

Сьогодні? Справді? 20 літ назад
меланхолійно випуск святкували?
Позаду універ, мільйони пар, нарад,

конгресів, іспитів… А далі що - не знали.

Із трепетом душевний випускний…
Ділились спогадами, планами на потім.

Ті 20 літ кудись таки ми йшли.
Та чи туди ми йшли ці 20 років? 

Як мить одна двадцятка промайнула
і сколихнула нами сотні доль.
Удачі майже всі ми досягнули.
І важить все це більше, аніж нуль.

Хтось відійшов у світ нам невідомий.

Його так часто торкаємо ми.
Лиш спогади про них усі свідомо
Ми у глибинах душ приберегли.

А далі що? Які наступні плани?
Уже і не плануємо зовсім.
На декілька життів ми старші стали.

Обіймемось, попросим: «Будь живим!»

Зустріч за рік,  пізніш , вартує свіч
і потім ще, і  ще років за тридцять,
хоча б на хвильку, можна віч на віч.
А поки ж знов, цей час, то ціла вічність.