Вже білим снігом стелиться зима,
Із впевненістю змінюючи осінь…
А де ж той ЧАС із лютого? Дарма
Шукаємо та повернути просим…
Завмер він у світанку для всіх нас,
На паузу поставив нам життя.
І лиш погода в знаки повсякчас
Показує, що плине вік буття…
А ми завмерли міцно у тім сні,
В тім розпачі, що звемо ми "війною",
А ЧАС кричить: «Проснись! Не можна! Ні!
Назад мене не вернеш! Я ж з тобою!»
І так він плине всупереч усім,
І миру й війнам, смертям і життю,
Дає нам змогу вирішить самим,
Чи жити нам, чи плить по небуттю…
І кожен має рішення своє
На цю дилему: жити чи не жити.
А ЧАС не жде. Він буде, був і є
соратником завжди, і в цім ми квити.
