Сьогодні в нашу клініку на планову ендовідеоезофагогастродуоденоскопію завітала пацієнтка з мамою. Дитина має вагу 149 кг у свої 16 років. Страшно навіть не від цифри, а від усвідомлення, скільки натерпілась та дитина…
Мені стало моторошно від розуміння всього жаху цієї ситуації: за дитину завжди приймає рішення мама чи то батьки, опікуни і т.д. Дорослі… А відповідати за нього буде ця дитина…
Гастроскопія — частина обов’язкового протоколу перед шлунковим шунтуванням. І в 16 років ця дитина залишиться без частини шлунку, а ще — з довічними наслідками для здоров’я. Можливо, ніхто не пояснив раніше, що після такої операції вона зіштовхнеться з хронічними дефіцитами, ризиком ускладнень, порушенням всмоктування, гормональними збоями… Можливо, вона і не мала вибору?
Чи задають важливі питання про наслідки такої операції лікарю? Чи відповідає лікар на ці питання?
Набагато раніше та і наразі після подібних оперативних утручань за життєвими показниками пацієнт отримував інвалідність… А тепер люди самостійно і усвідомлено а іноді несвідомо, прирікають себе на залежність від медикаментів і постійного контролю, а простіше сказати – себе інвалідизують…
Мабуть, це не дивно, зважаючи на весь психіатричний хаос у сьогоденному житті…
Що ми знаємо про шлункове шунтування? Це та операція, яка використовується при ожирінні, для того, щоб за рахунок зменшення об’єму шлунку зменшити об'єм страв, які вживаються пацієнтом, і відповідно швидко схуднути...
Знову ж таки, з огляду на інвалідизацію пацієнта, шлункове шунтування – це той крок, який має бути останнім в переліку всіх наступних заходів та видів допомоги для зниження ваги.
Повернемось до цієї ситуації…
Ожиріння розвивається не за день чи за тиждень, і навіть не за місяць… Пацієнт та і близьке оточення об’єктивно бачать це… А от чи починають бити у дзвони ??? Чи роблять кроки для оздоровлення??? Адже ожиріння - це все-таки діагноз(
Я обмовилась про інвалідизацію після операції та її наслідки і запитала маму, чи пробували вони сесії з психологом , дієти, фітнес… Але мама мене відразу перебила і як відрізала: «Ми все спробували, нічого не працює!». І це був край розмови.
«Це не моя зона відповідальності!» - подумки заспокоювала я себе. Повернулась до роботи… Вже після цього кілька днів пройшло, а тяжкий осад і зараз мене торкає… Така безвідповідальність матері і на 100% не виважене рішення призведе до інвалідизаціі цієї дівчинки… Найгірше в цьому те, що саме за це не своє рішення, ця дівчинка буде розплачуватися все своє життя у подальшому… Чи справді були спроби щось змінити? Чи були фахівці, які вміють працювати з підлітками, з ожирінням, із внутрішніми травмами, що часто лежать в його основі?
Ми живемо в час, коли психічна і фізична втома зливаються в одну спільну хворобу. Але баріатрична операція — це не просте рішення. Це — крайній крок. І приймати його має не лише мама, не лише лікар, а насамперед сама дитина, що потім буде жити з цим рішенням усе життя.
А що Ви думаєте про межі відповідальності лікаря, роль батьків у виборі лікування дитини, психічне здоров’я підлітків, а також — про зростаючу т.з. “медикалізацію” проблем, які вимагають комплексного підходу. Давайте обговоримо для початку у коментарях. Обов’язково лишайте свою думку. Для мене вона важлива!
